Царь соловей - Часть вторая X

X

Після німця якось господь
Того не доводив,
Щоби ще хто на долину
Жебрати приходив.

І пастух поставив хатку,
Хліб зібрав завчесне
І спокійно жив в долині
До самої весни.

Стала весна наступати,
Піст святий кінчатись,
Ще лиш тиждень — і Великдень,
Треба сповідатись.

Із суботи на неділю
Йде пастух із дому
І приходить, поклонився
Богові святому.

Поклонився і громаді,
Край попа вклякає,
А піп сидить в патрахілі,
Йому промовляє:

«Доки в церкву не положиш
Дудки золотої,
Поти тобі не прокажу
Сповіді святої».

І встав з місця, пішов в олтар
І вечерню править,
А пастуха коло серця,
Мов кліщами, давить.

Вийшов з церкви за дзвіницю,
Ходить і блукає.
Аж приходить попів наймит
Да і розважає:

«Не журися, пане-брате!
До землі бідою!
Мало чого піп не каже!
Ходи-но зо мною.

Ти думаєш, що він справді
Так за церкву дбає?
О, бодай так! Все то, брате,
Собі забирає.

А як мучить на соломі
Бідну худобину!
Ходи хіба, та оглянеш
Свою десятину».

І пішов пастух, оглянув,
Аж жаль йому стало!
У голодної худоби
И стебла не лежало.

«Та де йому,— наймит каже,—
За худобу дбати!..
Він за теє тільки дбає,
З ким би йому спати.

Та ще в хаті із ким-иебудь
То й спати не буде.
Не пристало, каже, в хаті —
Будуть знати люди.

А нагорі іще здавна
Солом'яник має,
От туди він своїх гостей
На нічліг приймає»,